університет, який не може нічому навчити

Скорочення в обсязі навчальних планів світоглядних предметів неминуче призвело до того, що ми вже у цьому році отримали перші покоління випускників, які абсолютно не вміють поратися зі своїм мозком та давати йому раду.

Якщо комусь, хто скоротив ці світоглядні дисципліни, здавалося, що це призведе до підвищення ефективності навчання та сприятиме більшій зацікавленості студентів у обраній спеціальності – цього не сталося. Натомість, бачимо розтягнутий навчальний процес, який часто складається з однієї пари на день, обгризені загальні курси або ж навпаки, настільки розтягнуті, що хочеться завити на місяць від нудьги. Для прикладу, на історію України та української культури у деяких навчальних планах виділяється 5 кредитів, тобто 150 годин на рік одним курсом, а це – всього 30 пар, половина з яких практичні. Звучить ніби не так і погано, але цього справді мало. Філософія вивчається аж на 3 курсі, політології, соціології немає взагалі, є ще трошки психології, і на цьому усі світоглядні предмети закінчуються.

Немає дисциплін, які б сприяли гігієні мислення та навчання.

Студенти як наслідок невмотивовані та незацікавлені, тому що їх не навчають бути такими. Щоб цікавитися, треба, щоб виникали питання. Якщо немає питань – навіщо напружуватись?

Одними спеціальними дисциплінами не можна сформувати особистість, яка зможе стати професіоналом та навчитися відповідальності не тільки за свою роботу, але і за своє життя, навчитися громадянській позиції, виокремити свої цінності.

Після випуску я бачу навіть не дітей у дорослих тілах – діти ще мають запитання, на які хотіли б отримати відповіді. Я бачу загалом непоганих людей, які поводять себе як домашні тваринки – роблять прості завдання, проводять час, не думають ні про що крім першого рівня особистісних взаємодій та реакцій.

Advertisements

Уся правда про викладацьку роботу

Давно мене тут не було.

З часу останнього посту дещо змінилося, а дещо лишилося незмінним.

Стосовно заголовку – цієї правди не так і багато, і найправдивіша правда полягає у тому, що а) все залежить від вузу, у якому працюєш; б) бюрократії однак забагато.

Викладач постійно складає якісь плани та пише якісь папірці, пускає порох у очі та розповідає про те, що збирається робити. Насправді ж робиться з того добре як половина. І це я розумію, що у порівнянні з вчителями ми живемо просто у раю.

У нас в країні взагалі якась незрозуміло-важка стуація із освітою. Програми незворотно застарівають, нові курси запроваджуються дуже повільно або не запроваджуються взагалі, а найголовніше – ми все гірше і гірше відповідаємо потребам сучасних студентів.

Покоління до 2000 ще хоч якось виховувалося старими технологіями, хоча на останіх роках вони нещадно збоїли. Покоління 2000+ – це люди, яких нереально змусити робти те, що вони вважають непотрібним чи беззмістовним. І я з ними погоджуюся.

Можливо, напишу ще і розвиватиму цю тему. Можливо, перейду на інший майданчик і писатиму там. Або ж закину блог знову на пару років.

Щоденник викладача

Я тут нещодавно вчергове змінила роботу – пішла таки працювати за спеціальністю та купати свій Ph.D. у буремних хвилях сьогоднішньої вищої освіти. Оце пройшов місяць – і шо я вам таки скажу:

не буває хороших молодих викладачів.

Я раніше думала: ну чому усі молоді викладачі такі противні? А тепер я знаю відповідь. Тому що вони хотіли бути хорошими, розуміючими, хотіли зацікавити студентів та полегшити їм життя. А потім студенти залізли їм на голову. І щоб повернути статус кво, доводилось ставати собакою. І я нею стану.

Сфера обслуговування 1

Я вважаю, що кожна людина має хоч невеличкий період у своєму житті попрацювати у сфері обслуговування. Це дуже добре ставить голову на місце у відношенні до інших людей і водночас дає можливість чітко усвідомити, як саме має виконуватися робота і що очікувати від робітників ресторанів, кафе, продавців-консультантів, прибиральників, перукарів і т. д.

Сьогодні напишу про ввічливість. Питання на мільйон: хто має першим вітатися, клієнт чи робітник (мається на увазі будь-який заклад, куди приходить клієнт: кафе, фітнес-клуб, перукарня, банк….)? Особисто я вважаю, що першим має вітатися клієнт. Він прийшов, тож хай вітається. Більше того, якщо клієнт не вітається, то і робітник має повне моральне право не вітатися. Це відразу ж демонструє ставлення клієнта до персоналу я до когось нижчого, невартого уваги. Те ж саме стосується і прощання. Я вітаюся навіть тоді, коли заходжу у магазин, і там крім мене нікого немає.

Чи має право персонал демонструвати своє незадоволення поведінкою клієнта, якщо вона не виходить за рамки дозволеного у сенсі безпеки? Якщо людина погано пахне, грубо говорить, демонструє зневажливе ставлення, чи може робітник якось на це відреагувати, або ж повинен і далі виконувати свої обов”язки згідно з усіма правилами?

Стосовно зворотної ситуації усе прозоро: звернутися до адміністратора чи попросити книгу скарг.

Чи потрібно клієнту сприймати робітника як живу людину зі своїми проблемами чи навпаки, його це не має обходити? Я сама досі не можу дати відповідь на це питання. Якщо офіціант ходить зі зловісною пикою, я автоматично сприймаю це на свій рахунок, але раптом у нього просто болить голова? Це має мене обходити? Я прийшла у заклад і бажаю отримати певний рівень сервісу. Але ж я сама так само не посміхаюся людям у своїй кав”ярні, якщо у мене немає настрою чи щось болить, чи вони мене дратують. Я-клієнт і я-працівник – це дві різні людини. З іншого боку, я стала більш вдумливо слідкувати за обслуговуванням, намагаюсь неупереджено ставитися до персоналу та робити деякі поблажки якщо бачу що обслуговування не на рівні, але й до відвертого ігнору чи хамства ще далеко.

Насправді, питання одне: професіоналізм у всьому чи трошки людяності інколи не завадить?

 

 

Мінуси 14-годинного робочого дня

Жити тупо ніколи
Ти гарно виглядаєш, тому шо на роботі треба гарно виглядати – це віднімає пів години часу зранку
Ти комунікабельний та веселий, тому шо на роботі треба бути таким
У хаті свинарник
Після роботи будуєш наполеонівські плани на кшталт попрацювати над додатковими замовленнями. В основному це вдається. Все інше – ні. І єдине, на що ще вистачає сили волі – не дати собі заснути у ванні.

Вересень

Успіх планування полягає у тому, щоб нічого не планувати. Головне – не дозволяти собі сидіти на місці в сенсі овощитися більше, ніж того може потребувати організм або психіка в той чи інший момент. Просто робити поточні справи, слідкувати за станом свого житла, застилати ліжко, мити посуд відразу, витирати пил хоча б раз у два дні, поливати квіти та протирати дзеркала. Викидати сміття, купувати нові господарчі штуки.

Робити все, що подобається, що хочеться, на що можна виділити хоча б трохи часу.
Пробувати нове. Використовувати випробуване.
Бути спокійним.

11821656_152735181736515_296065015_n

Все, що я робила за гроші

1. Працювала коректором та редактором.
2. Писала віршики для дітей.
3. Писала віршики для листівок.
4. Перекладала на українську мову книжки для підлітків.
5. Фотографувала для кіно.
6. Писала на замовлення реферати та курсові.
7. Копірайтила.
8. Писала наукові статті.
9. Розносила каву.
10. Варила каву.
11. Пекла торти на замовлення.
12. Робила скрап-листівки на різні свята.
13. Писала писанки.
14. Писала вступні статті до художніх каталогів.
15. Писала статті на сайт арт-спрямування.
16. Працювала контент-менеджером.
17. Працювала QA.
18. Працювала гейм-дизайнером.

А взагалі я Ph.D. і просто хочу викладати дітям філософію.

Життя на потім

Останнім часом я частіше почала стикатися із такою штукою, як залишання чогось на потім, причому як у інших, так і у себе. Можливо, у нас досі живуть рудименти совєтської ментальності, коли у шафі стояли кришталеві салатниці та порцелянові сервізи, я люди їли з щербатих мисок та пили з затяганих чашок. Ніколи не вдягали красивий одяг, боячись його зіпсувати, мали багато добра, яке просто припадало пилюкою та їлося міллю. Таке ставлення до речей чомусь перетікає і на інші сфери життя – я потім зроблю щось приємне і гарне, сьогодні переб”юся, хай це стосується бажання приготувати щось смачне і красиве, вийти погуляти просто так чи вдягтися у щось інакше ніж те, що вже кілька днів поспіль теліпається на спинці стільця.

Я думаю, що такий “комплекс” виходить не стільки з бідності, скільки зі страху відповідальності за своє життя, страху здаватися не таким як інші, страху дозволити собі щось краще, що раптом не випасти із соціального контексту розподілу ролей.

Я виправдовую себе тим, що красиву сукню треба довго прасувати, тому я її не вдягаю. Туфлі на підборах не дозволять мені забігти у стопіцот місць по дорозі, які я не планую, але раптом? Красивий посуд хоч має якісь шанси – я дістала кришталь та розжилася крутими чашками і тарілками.

Замість кращого існують стереотипи. Мені прикро бачити жінок, дівчат та дівчаток в універсальному літньому комплекті – трикотажні бриджі та туніка з примітивними принтами. Я розумію, що це дико зручно. Але блін! Я бачу мало не в кожного, та і в себе, старий посуд, старі кухонні рушники – вони не так і багато коштують, щоб не дозволяти собі, але ж навіщо, якщо можна ще 10 років користуватися старим, що вже аж чорний. Страх викинути речі, які віджили своє. А раптом щось? Я розумію, що треба мати про всяк випадок якісь дублікати речей, але це “щось” явно не стосується повної шафи нового кухонного текстилю, який лежить не розпакований роками. Речей на плічках, які кожного разу просто пересуваються у шафі. Взуття, яке лежить у коробках. Час, якого завжди не вистачає. Життя, яке розпочнеться колись.